Че́лядь (збірне, однина — челя́дник, челяди́нець) — у давній Русі залежне населення — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину. До челяді належали закупи, смерди, холопи та ін. До 9 ст. термін вживався для означення рабів у стані патріархального рабства; у 9-10 ст. — щодо рабів, які стали об'єктами купівлі-продажу. Згодом (з 11 ст.) — збірна назва населення феодальної вотчини, яке перебувало в різних формах залежності від землевласника (холопи, закупи, смерди та ін.).

За козацьких часів і пізніше челяддю називали слуг та інших постійних членів господарства. Кріпаків-челядників зазвичай звали дворовими людьми.

Етимологія

Слово челядь походить від прасл. *čel'adь, де утворене від кореня *čelь (присутнього також у *čelověkъ та *čelo і спорідненого з коліно, покоління) та збірного суфікса -jadь. Менш обґрунтована версія виводить йго від *l'udъ і підсилювального префікса *če-.

Інші значення

  • Челядь — застаріле позначення молоді: «А на нашій та вулиці Насипано жита, От як вийде челядь гулять. — Так як перемита» (народна пісня)
  • Челядь (однина — «челяди́на») — діалектне позначення жіночої статі, дівчат, жінок: «Вівчарі скидали з себе одежу та трусили над ними воші або, зібравшись докупи, зголоднілі за літо без „челядини“, вели безконечні масні розмови» (М. М. Коцюбинський), «Скоріше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборі!» (Панас Мирний). У цьому значенні також вживався вираз «біла челядь»: «Поли турки воювали, білу челядь забирали»
  • Челядь — весільні гості молодої

Література

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.

У цій статті використовується матеріал з статті Вікіпедії Челядь, який випущений під Creative Commons Attribution-Share-Alike License 3.0.