Че́лядь (збірне, однина — челя́дник, челяди́нець) — у давній Русі залежне населення — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину. До челяді належали закупи, смерди, холопи та ін. До 9 ст. термін вживався для означення рабів у стані патріархального рабства; у 9-10 ст. — щодо рабів, які стали об'єктами купівлі-продажу. Згодом (з 11 ст.) — збірна назва населення феодальної вотчини, яке перебувало в різних формах залежності від землевласника (холопи, закупи, смерди та ін.).
За козацьких часів і пізніше челяддю називали слуг та інших постійних членів господарства. Кріпаків-челядників зазвичай звали дворовими людьми.
Слово челядь походить від прасл. *čel'adь, де утворене від кореня *čelь (присутнього також у *čelověkъ та *čelo і спорідненого з коліно, покоління) та збірного суфікса -jadь. Менш обґрунтована версія виводить йго від *l'udъ і підсилювального префікса *če-.